Abstract:
Постколоніальний переклад часто розуміють як переклад (пост) колоніальних творів художньої літератури, написаних мовою колонізатора для колонізованих народів, тим самим зводячи постколоніальний переклад до відтворення специфічного кола оригіналів.
Дане дослідження переносить акцент з матеріалу на методологію, стверджуючи, що постколоніальний переклад як явище опору колонізації та ствердження національної самобутності шляхом інтерпретації може залучати будь-які оригінали без обмежень в мові та походженні.
Представлена розвідка досліджує мовний рівень перекладу художніх творів за допомогою методології теорії постколоніального перекладу. Зокрема, стверджується, що свідоме «одомашнення» інтерпретаторами мови перекладу за допомогою її дивергентних рис на будь-якому з рівнів мовної організації – морфологічному, лексичному, фразеологічному тощо – є реалізацією запропонованої Л. Венуті стратегії опору культурі-колонізатору.
На прикладі українськомовної інтерпретації ліро-епічної балади Семюела Колріджа «Поема про Старого Мореплавця» Анатолієм Онишком показано як через мову друготвору реалізуються такі функції постколоніального перекладу як збереження та збагачення цільової мови, а також функції лінгвокультурної етнічної ідентифікації, культуротворення та державотворення.
Так, в інтерпретації, як і у власній творчості, перекладач свідомо наголошує на дериваційних можливостях української мови, використовує питому лексику, вводить у текст перекладу синонімічні ряди як окремих слів, що часто побудовані за схожими дериваційними моделями, так і фразеологізмів, поетичних порівнянь, вдаючись до змін у семантичній структурі фразеологічних одиниць, творення власних мовних одиниць тощо.
Усі вищезгадані прийоми є опором традиційному, в т.ч., українськомовному колоніальному перекладу, стриманому у вираженні етноспецифічних рис на мовному рівні.
