Abstract:
У статті аналізується темпоральний вимір міфопоетики Г. Пагутяк. Увага зосереджена на функціонуванні наскрізних образів і мотивів з іманентною темпоральністю, а також на інтерпретації міфологем, у яких темпоральний семантичний компонент є периферійним. Художнє протистояння часової лінійності та циклічності у доробку письменниці розглядається як одна з атрибутивних ознак творів неоміфологічної формації. З’ясовується специфіка трансформації образу годинника, зокрема, акцентується його готична маркованість у прозі авторки. Простежується кореляція цього образу з перехідним ритуалом, пов’язаним зі смертю. Розглядається темпоральний аспект міфологеми дзеркала. Характеризується особливість категорії часу в оніричному інтертексті. Увага також фокусується на просторово-часовій символіці образу Алефа, ремінісцентно пов’язаного з однойменним оповіданням Х. Борхеса. Аналізується семантика образу призахідного сонця, що в міфологічній площині співвідноситься з категорією вічності. Мотив вічного повернення розглядається як художня проекція моделі циклічного часу. У статті висновується, що темпоральний аспект неоміфу Г. Пагутяк передусім візуалізується в готично маркованих образах годинника, дзеркала та призахідного сонця.
