Аннотации:
Метою статті є всебічне вивчення можливостей трудової медіації в Україні як альтернативного способу вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів, аналіз існуючого законодавства та практики, а також визначення ключових напрямів для розвитку інституту на національному рівні. Для досягнення поставленої мети використано формально-правовий, порівняльно-правовий, історико-правовий та системно-структурний методи. Формально-правовий аналіз застосовано до
законодавства України, зокрема Закону «Про медіацію», Кодексу законів про працю та законів про колективні трудові спори; порівняльно-правовий – для зіставлення українських норм із практиками країн ЄС та США; історико-правовий – для виявлення етапів розвитку медіації в Україні; системноструктурний – для аналізу ролі медіації у загальній системі захисту трудових прав. З’ясовано, що в Україні існує рамкова регуляція медіації загалом (Закон України «Про медіацію»), але спеціальних
норм щодо трудової медіації – недостатньо. Дослідження українських авторів – О. Є. Луценко, Д. Гринь, Л. Менів, С. Л. Отовчиць, Г. С. Гончарової – підкреслюють переваги медіації: скорочення строків вирішення спорів, зменшення витрат, збереження відносин між сторонами, підвищення гнучкості вирішення. Водночас виявлено обмеження: недостатня обізнаність працівників і роботодавців, відсутність
практичної інфраструктури, правова невизначеність, слабка судова практика, та ризик неприйняття сторонами угод. Медіація може стати ефективним інструментом захисту трудових прав за умови законодавчого вдосконалення – зокрема закріплення трудової медіації в КЗпП або в окремому законі, створення централізованих та регіональних центрів медіації, запровадження стандартизованих процедур, освітніх програм та підготовки медіаторів. Перспективою подальших досліджень є емпіричний аналіз ефективності мирових угод, підписаних за результатами медіації, а також досвід практичного запровадження медіації у галузевих конфліктах (держслужба, освіта, охорона здоров’я).
