Abstract:
Мета статті полягає в ідентифікації автобіографічних маркерів у міфопоетиці Г. Пагутяк на образному й мотивному рівнях та з’ясуванні специфіки міфологізації її духовно-біографічного досвіду. У роботі прослідковуються особливості художнього переосмислення дотичних до неоміфу письменниці реальних подій, топосів і персоналій. Есеї авторки використовуються для визначення міфогенних витоків її белетристики та виявлення автобіографічно маркованого матеріалу, інтерпретованого в художній прозі. Аналізується характерна для багатьох творів Г. Пагутяк асиміляція образу наратора й авторського „я”, що на жанровому рівні виявляється у наближенні деяких філософських новел до есеїстики. Простежується взаємодія автобіографічного й міфічного в семантиці наскрізних образів у неоміфі авторки: каменя, річки, дороги, чорного птаха, Панни з жовтим волоссям. Звертається увага на автобіографічність у кореляції жіночих персонажів з міфологемою призахідного сонця. Окреслюється взаємодія духовно-автобіографічного й філософсько-міфологічного інтертекстів у „маленькому романі” „Радісна пустеля”. Установлюється зв’язок міфосемантики імені Лада з фактами біографії Г. Пагутяк та мотивом втраченого світового ладу, який набуває статусу магістрального у неоміфологічній прозі письменниці. Досліджуються стратегії космізації, містифікації та персоніфікації „приватної топографії” як у белетристиці, так і в есеях авторки. Розглядаються особливості читацької рецепції гіперміфологізованого образу Урожа. Контамінація автобіографічного й міфічного визначається як характерна ознака ідіостилю Г. Пагутяк. Перспективи подальших досліджень в означеному напрямку вбачаються у з’ясуванні ролі автобіографічного інтертексту в неоміфі Г. Пагутяк, у вивченні стратегій міфологізації духовного досвіду авторки в її нових творах.
