Abstract:
У статті досліджено особливості реалізації методів правового регулювання інституту медіації з урахуванням меж допустимого державного впливу. Автор виходить з позицій загальної теорії права, відповідно до яких медіація розглядається як форма альтернативного врегулювання спорів, що ґрунтується на принципах добровільності, автономії волевиявлення сторін та паритетності їхніх інтересів.
Обґрунтовано, що надмірне втручання держави у регламентацію процедур медіації може призвести до трансформації її сутності та зниження ефективності як інструмента досягнення консенсусу. Водночас підкреслено, що остаточна невизначеність моделі медіації в Україні призводить до невизначеності меж застосування інструментарію імперативного та диспозитивного методів правового регулювання.
Особливу увагу приділено аналізу застосування медіації у публічно-правових відносинах. Здійснено аналіз впровадження медіації у адміністративний та кримінальний процес. Наголошено на необхідності нормативного визначення вичерпного переліку публічно-правових спорів, щодо яких медіація є допустимою. Встановлено, що застосування медіаційних процедур у цій сфері має супроводжуватися наявністю чітких процесуальних гарантій, спрямованих на захист публічного інтересу, забезпечення законності та пропорційності рішень. Підкреслено важливість нормативного закріплення кола проваджень щодо яких може бути дозволено застосування процедури медіації.
У статті сформульовано висновок про доцільність розбудови нормативної бази, яка одночасно забезпечувала б автономію суб'єктів медіації та належний рівень правового контролю за процедурами у публічно-правових відносинах. Зроблено акцент на важливості концептуального переосмислення ролі держави у сфері альтернативного вирішення спорів з урахуванням сучасних викликів публічного управління та необхідності зміцнення правової держави в Україні.
